Новини

Прочитавши про конкурс, вирішила написати про нашу трудову династію. Мої батьки – Петро Юхимович та Раїса Миколаївна Плис приїхали на Черкаський «Азот» за викликом з міста Руставі у 1964 році. Хоч батько родом із Кіровоградщини  (село Оситняжка), доля закинула його спочатку в місто Дніпродзержинськ, де він навчався в ремісничому училищі, а потім на 10 років в далеку Грузію. Там він разом із мамою працювали на Руставському АТЗ. Перебуваючи у відпустці в рідному селі, почув про будівництво хімкомбінату в Черкасах, написав листа і через деякий час отримав виклик. Причин для переїзду було кілька: багато знайомих уже працювало на заводі, близькість до рідної домівки (90 км), а також те, що директором був Іван Кирилович Білошапка, з яким батько познайомився ще в Дніпродзержинську, коли проходив виробничу практику на одному із заводів. «Виробнича» дружба з Іваном Кириловичем тривала довго. Мені також часто доводилося спілкуватися з першим директором «Азоту». Пригадую його розповіді про нелегке, але таке цікаве життя. Взагалі, чимало хороших людей стрічалося моїм батькам на життєвому шляху. Всі вони входять до «золотого фонду» підприємства. 

З 5 листопада 1964 року до 9 листопада 1998 року тривала трудова діяльність батька на «Азоті». За ці довгі 34 роки він займав різні посади, в тому числі й керівні. Був заступником начальника з технології цехів А-1 та А-2, начальником сектору виробничого відділу, певний час очолював відділ охорони природи. Впевнена, що чимало працівників згадують мого батька, як висококваліфікованого фахівця, мудрого наставника, людину чесну і принципову.  Багато вже його друзів і співробітників відійшли у Вічність. Спомини про них болем відгукуються в серці…

Моя мама Раїса Миколаївна на підприємство прийшла в грудні 1964 року. Працювала апаратником цеху синтезу аміаку та мідно-аміачного очищення, була учасником пуску і отримання першого аміаку. Потім трудилася машиністом компресорних установок, апаратником регенерації масел в цеху А-2. У 1993 році вона завершила свою «виробничу кар’єру».

Змалку моє життя було тісно пов’язане з «Азотом». Щовечора я чула розмови про роботу, бачила, як батькові інколи доводилося терміново, навіть серед ночі або ж у вихідні, їхати на завод. Розуміла мамину втому після нічних змін. Та найбільш яскравими спогадами дитинства були цікаві поїздки вихідного дня разом із співробітниками та їхніми дітьми, участь у спартакіадах, парадах. З багатьма ми дружимо й до тепер, дружать наші діти.

Після закінчення школи для мене питання вибору професії не стояло,  оскільки я чітко знала, що піду працювати на «Азот». 27 грудня 1987 рік…  Цього дня  у цеху побутової хімії розпочалася моя трудова біографія. Потім була робота в секторі капролактаму центральної лабораторії. Коли вже працювала в котельному цеху, то закінчила вечірнє відділення Дніпродзержинського хіміко-технологічного технікуму. А здобувши фах хіміка-технолога, перейшла на посаду апаратника очищення рідини дільниці конденсатоочищення котельного цеху. В грудні виповниться 27 років, як я належу до великої азотівської родини.

Ще коли  працювала в цеху побутової хімії, практику у нас проходили хлопці з профтехучилища №10, що готувало кадри для «Азоту». З одним із них я потоваришувала, проте доля нас розвела. Я вийшла заміж, народила сина. А через кілька років ми випадково  зустрілися і зрозуміли, що нам судилося бути разом.  І хоч Олександр (так звати чоловіка) до приходу в нашу родину хіміків працював на іншому підприємстві, вирішив поповнити колектив азотівців. За 19 років він трудився в цехах А-4, К-4, К-9, нині – слюсар-ремонтник УКР. Із жовтня 2012 року в 3-му управлінні ТОВ «СКАТ-ЦЕНТР» працює і мій син Артур Микитась. І хоч це товариство не є структурним підрозділом «Азоту», проте його робота безпосередньо пов’язана з підприємством та охороною  об’єктів.